"Гідроцефалія не вирок. Як не опустити рук і боротися за життя своєі крихітки"

Добрий день, мої дорогі!  Мене звати Марія, я хочу поділитися з Вами своєю історією, хоча важко згадувати, як ми все це пережили.

На момент народження донечки Анни-Вікторії мені був 21 рік. Все почалося з того, що на 26-му тижні вагітності у мене почалася кровотеча і за 2 години я народила дівчинку-дюймовочку, яка важила всього 850 грамів. Мені тоді було страшно, думаю, це відчуття пережила кожна з вас, далі був шок і ступор. Я тоді ще не уявляла, що нас чекає, а попереду були 3 довгі місяці лікування в лікарні на вул. Чернігівській і операція в лікарні на вул. Орлика. Але про все по порядку. 

В лікарні на вул. Чернігівській дитинка була однією з найважчих, мала цілий перелік різних діагнозів  і найстрашніший – це крововилив у головний мозок 3-4 ступеня, внаслідок якого розвинулась гідроцефалія. З іншими діагнозами, більш стандартними, гадаю, зіткнулося багато з вас, тож описувати їх не буду.

 

Пам’ятаю, коли йшла додому після того, як мені сказали про сильний крововилив і які наслідки від нього, я дуже плакала. В той момент я вперше задумалася, навіщо я рятую цю дитину, якщо вона ніколи не буде повноцінною. Але, незважаючи на це, боротися за неї ми не припинили. В неї часто зупинялось дихання, я постійно чула звуки апаратів….. Я  боялася, що якогось дня мені подзвонять і в слухавці почую голос Зоряни Василівни, яка сповістить мені, що мого ангелятка більше нема, але донечка продовжувала боротися за своє нелегке життя.

 

Потім я почула ще один страшний діагноз – гідроцефалія. Світ наче вислизнув з-під моїх ніг. Кожного разу, коли я бачила її маленьке тільце і непропорційно велику голівку, яка росте, моє серце краялося від горя, але я своїх почуттів не показувала, бо знала, що біля неї я весела мама, це ж малятко все бачить і все відчуває. Я віддавала їй всю свою любов і турботу. Тож і Ви, дорогі матусі, ніколи не плачте біля своїх крихіток. Вони все відчувають, ви повинні віддавати лише позитивні емоції і з часом Ви побачите першу усмішку і перший ясний погляд своєї малечі.

 

Я вже була готова до будь якого повороту подій, заспокоїлася і просто віддала життя моєї крихітки в Божі руки, кажучи: «Боже, нехай буде Твоя, а не моя воля, але якщо Ти хочеш, щоб моя дитина вижила, я буду вдячна Тобі до кінця своїх днів». І знаєте, моїй дитині почало ставати краще. За декілька днів нас перевели з інтенсивної терапії в патологію недоношених.

Я б хотіла порадити одні ліки, які на 100% допоможуть Вам знайти спокій і дадуть вашій дитині сили боротися з недугою - це молитва, щира молитва і розмова з Богом. Моліться зі всього серця, просіть витривалості для себе і здоров’я для вашої дитини,  просто віддайтеся в Божі руки.

 

Наша важка боротьба тривала. Донечці потрібна була операція. Ми хотіли оперувати її в Польщі, але в нас це не вийшло, не знаю, чи на жаль, чи слава Богу, словом, так мало бути. Все, що від нас залежало, для того щоб виїхати  –  ми зробили, та чесно кажучи, мені здавалося, що нам весь час до виїзду в Польщу посилалися знаки, щоб не їхати. В останню ніч перед від’їздом я молилася і просила Бога, щоб він послав останній знак, чи варто нам їхати. Зранку я отримала листа з Польщі. Лікар повідомляв, що не зможе нас прийняти і за тиждень призначить нову дату приїзду.

 

Цього ж дня я зв’язалася з нашими львівськими нейрохірургами. Донечку почали готувати до операції у Львові, в лікарні на вул. Орлика. Операція пройшла успішно, хоч і було багато нюансів, але зараз шунт не турбує.

 

mal5

 

Коли минуло трохи часу ми почали займатися реабілітацією, яку  проходили в лікарні на вул. Орлика. Ми потрапили до чудових спеціалістів, які нам допомагали, навчали й мене як з Вікусею займатись і я кожен день це робила. До 1,5-річного віку ми пройшли 7 курсів реабілітації.  Ми їздили купатися до джерела в Раковець, плавали в басейні, відвідували спеціалістів у реабілітаційному центрі «Джерело» де і я отримувала допомогу психолога. І знаєте, дитина, якій давали мізерні шанси на життя, просто нікчемні шанси, що операція пройде добре - вижила. Пригадую, коли я питала невролога, чи з моїм малям все буде добре, він з жалістю мовчки дивився на мене, бо не знав, що сказати.


Анна-Вікторія не просто вижила, вона розвивається, мозок, якого практично не було – відновлюється, дитина весело щебече, перекидається, сидить в кріслі для годування, потрохи починає сидіти без підтримки і з підтримкою ходить за ручки. Їсть із задоволенням все, що їй дають, а улюблена страва – макарони з котлетками :) 

 

Дорогі мої, я вірю в те, що ці дітки дані Вам не для покарання, а для того, щоб ви і ваші близькі змінили своє життя, навчилися бачити те, чого не бачили, робити те, чого не робили, отримувати насолоду від того, від чого не отримували, і цінувати життя та рідних людей. Наші ангелята прийшли раніше, щоб змінити цей світ, а Ви їх просто любіть і допомагайте їм рости, розвиватися, міняти Вас і світ на краще. Моя дитина теж змінила мене. Я безмежно дякую Богові, що вона в мене є, моя дюймовочка Анна-Вікторія.

  • Роскажи друзям:

Прокоментувати:

Переконайтеся, що ви вводите інформацію, де це зазначено (*) . HTML-код не допускається.

Мета сайту

Максимальне поширення інформації про потреби передчасно народжених дітей у Львові та Україні, їхнє лікування та можливу допомогу відділенню патології та відділенню інтенсивної терапії недоношених новонароджених дітей Львівської обласної клінічної лікарні.

Наші контакти

Україна, 79010, Львів, вул.Чернігівська, 5

Телефон: +38 (032) 275 76 11

E-mail: help@nemovlya.org.ua

Основні посилання

Діяльність фонду

Наші проекти

Звіти

Відповідальність сторін

Правила користування

Карта сайту

JoomShaper