Одного дня я прийшла до жіночого лікаря зі словами: «Зі мною щось не так…», а у відповідь почула: «.. та ні все гаразд, ідіть на УЗД». Пішла і те, що я побачила на моніторі, мені снилося і бачилася ще дуже багато місяців по тому. «Діагноз» 12 тиждень вагітності… В це було важко повірити, бо ми не планували дітей, в мене були проблеми зі здоров’ям і родити мені категорично заборонили. З перших секунд я знала – це дівчинка Катруся. Хоча дитинка ховалася і дуже довго не показувалася.
Пройшло три місяці щастя. Прийшла на черговий плановий огляд у вівторок. Щось було не так, я це бачила по поведінці лікаря і тих словах, що вона мені говорила. Мене поклали в лікарню в середу на пару днів. Але вийшло так, що в суботу мене оперували в критичному стані. Ніхто не міг дати ніякої гарантії в завтрашньому дні… Це був шок. Я ще навіть не оформила передродову відпустку, а тут … Вагітною я була три місяці.
Народилася дівчинка вагою 900 грам і ростом 33 сантиметри. Її зразу ж забрали лікарі з Чернігівської, я ще пару днів мучилася від незнання. Усі ходять з дітками в палаті, тішаться, а мені просто душу розриває. Усі питають: «Як ваша дівчинка?»… а я не знаю, що відповісти. Мені не розказували ні чоловік, ні мама. Усі казати просто: «все добре»… А я плакала і не відчувала ніякого зв’язку. Мене мучили сумніви. Виписали антидепресанти… Я їх не пила.
Через тиждень я побачила своє маленьке щастячко. Господи! Яка вона маленька, але точно найкраща на землі. Дуже гарна, неймовірно вперта і з характером. Це знали усі лікарі «Чернігівської». Вона Овен! Народжена в рік Тигра. І боролася вона відповідно.
Чотири місяці день в день я ходила до лікарні. Вулиця Личаківська стала для мене рідною. Святий Антоній був тим святим, якого я просила кожного дня за свою маленьку і за усіх інших діток. Навіть сьогодні, проїжджаючи повз, прошу терпіння для батьків і сили для діток з Чернігівської. Гадаю, що це на все життя засіло в мені.
Де ми брали гроші? Я не знаю… Вони самі приходили. Це було одне з див, бо великих статків у нас не було. Ми планували нормально народити, нормально виписатися до хати і мали трошки грошей на найнеобхідніші речі для дитини.
Чого мені бракувало? Спілкування. Я не мала з ким говорити. Тільки найближчі знали, що зі мною сталася біда. Це було своєрідне випробування для дружби. На жаль результати були не втішні. В мене було відчуття, що весь світ від мене відвернувся… А про психологічне я вже просто мовчу.
Та я точно знала, що в маленькому кювезику лежить маленька дівчинка, яка чекає саме на мене і кожного дня. Це давало мені сили. Коли на Чернігівській у лікарів запитати хто така «мама Шевчик» ? - відповідь буде така : «… довгий простий червоний сарафан, коралі на шиї і капелюшок». І так кожного дня. Я одягала сукню, коралі, які зробила за ті дні, коли лежала в лікарні і капелюх. З гордо піднятою головою я заходила до відділення і знала, що у нас все буде добре.
Чи був у мене сумнів? Ні однієї хвилини, ні одного разу! Я кожного вечора перед сном закривала очі і говорила з малою. Просила її жити, просила боротися. Я її навіть називала «Тигриком». І «мій звір» боровся, інколи з останніх сил, але боровся і переміг.
Через три місяці Катерина почала дихати без апарату. Через чотири - нас виписали з вагою 2650 грам до хати.
У нас було правило – ми кожного місяця робили фотографії для сімейного архіву. За перші місяці мова не йде, тут було не до фотографій. Сьогодні, коли дивлюся на перші світлини, не можу зрозуміти, як я собі давала ради. Вже пізніше аналізувала і прокручувала в голові, згадала як приходила дільнича медсестра, пам’ятаю – в її очах був страх, а я не мала страху. Жіноче щастя! Ось воно моє жіноче щастя! Дитинка дома, росте!
Кожен день вимірювала і записувала найменші зміни. Тішилися кожному руху, кожному зубику, кожному кроку і кожному слову. У нас були найкращі лікарі, медсестри і реабілітологи. І віра! Коли ми прийшли в садок - вихователі не зовсім розуміли про що я таке їм розказую і думаю, що не дуже вірили. Різниці між дітьми і Катрусею не має. Навіть більше – вона задніх не пасе. Сьогодні плавання, танці, гімнастика і так кожного дня, а через рік школа!
Якось прийшла Катруся з садка, підійшла до мене, обійняла і каже: «Я тебе люблю найбільше в світі тому, що ти мене народила». Колись, через багато років буду розказувати їй, як вона була під крилом у ангела!
Цінуйте кожну хвилину, любіть своїх дітей. Бережіть жіноче щастя!
17 листопада – міжнародний день недоношених дітей"